Вірш “Сама…”

Я надіюся, що він подзвонить і треба буде вийти,
і хоч не хочу це робити,
та вийду і в обійми побіжу,
бо люблю я його.
Така дурна, що ще не знала…
Невже так можна? Так любити???
Так боляче тепер
і вже не знаю, що робити…
А як він не подзвонить
і як не треба буде вийти,
Тоді що маю я робити?
Це все? Усе вже, по стосунках?
А я ж так голосила, коли отой ще відїжджав…
І думала що не полюблю…
Та тут знайшовся він…
Цей Вадік… Блін…
І я його не просто полюбила,
А так, що ще ніхто не знає…
Це дурість в голові,
Кохання, пристрасть і бажання…
Відчути дотик його рук чи вже нарешті й губ…
Ато так хочеться кричати.
Чого сидиш ти тут у цих контактах…?
Чого ще ти не в мене, га?
Я ж тебе люблю, ти коханий,
Ти мій єдиний назавжди.
І біль вже не тримається,
А сльозами проявляється…
Це сильне почуття…
І це вже мої страждання…
Нажаль так має бути
І знову я боротись маю,
Щоб не впасти
І йти далі,
Я себе в руках тримати маю.
І цей порив бажання
Нестерпний біль шаленого кохання…
Розриває на куски оте ,
Що від серця залишилось
І більше вже не помилилось.
І це не доля,
Це уже не вперше.
Тож я приречена страждати…
Любити тих, байдужа кому я.
І в цьому житті маю залишитися сама…

Juliet

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *