Ось вже два місяці, як ти поїхав, і я з жахом помічаю, що все більше звикаю обходитися без тебе. Раніше я ніколи не замислювалася над тим, яка сила відстані і розставання, але тепер, коли з кожним днем і кожним часом твій голос все глухо звучить у моїй душі, я розумію стародавніх поетів, які присвячували оди Пані розлуці.
Звичайно, є телефон. Спотворюючись перешкодами, стороннім шумом, твої слова долітають до мене, до моєї свідомості, але чомусь не хвилюють мене, не чіпають. Кожному хоч раз у житті доводилося рвати звичні, затишні зв’язки, розмикати обійми, впізнавати на власній шкурі, що таке – любов на відстані, як з нею жити, як миритися. Не думала, що й мене наздожене це покарання, адже, по суті, найгіршого покарання для люблячих сердець, ніж розставання – немає і бути не може…
Часто в запальній сварці ми бажаємо один одному «провалитися крізь землю», «щоб очі мої на тебе не бачили». Тепер мої очі бачать кого завгодно – але тільки не тебе. Мій будинок все той же, ті ж стіни, і ті ж голоси сусідів. На вікні, увитому виноградом, злегка колишеться фіранка. Я ловлю себе на тому, що все рідше дивлюся на двері, очікуючи твого знайомого стуку. Я звикла до розставання. Я з ним змирилася.
Чекати дні і тижні, які складаються в місяці і навіть в роки – чи кожному це під силу? Обговорюючи кохання на відстані, багато хто згадує про секс, про те, що важко втриматися, про те, що зради неминучі. Але я думаю зовсім не про це, а про те, до чого може привести життя нарізно. Про те, що охолоне серце, я дбаю більше, ніж про те, що охолоне тіло; і якщо любов може перейти в звичку, то хіба не може перейти в звичку розлука!
Ні очей, які постійно ловили мій погляд, немає губ, які шукали мій рот з такою наполегливістю, що іноді дратували. Єдине, що я можу собі дозволити – кілька хвилин міжміського зв’язку, короткі миті, за які нічого і не скажеш. Незабаром і ці розмови ризикують перетворитися на рутинну процедуру зі стандартним набором фраз…
Можливо, кохання на відстані протікає не так болісно у тих, хто може зв’язатися через інтернет? Адже зав’язуються ж між людьми інтрижки і навіть романи, і їм не заважає те, що предмет своєї пристрасті вони так ніколи і не побачать!
Але ж у нас не все так безнадійно, чи не так? Рано чи пізно розлука скінчиться, і ти повернешся, і все буде як і раніше, як завжди. Але як мені забути цей легкий холод в душі, або нотки байдужості, які я іноді з жахом чую у твоєму далекому голосі?
Кажуть, що розлука тільки підсилює любов і допомагає перевіряти почуття. Кажуть, що всім треба відпочивати один від одного. Але до чого може призвести такий відпочинок, порадники замовчують. Що відбувається з реальною людиною, коли вона перетворюється на потік електронних імпульсів, в голос у телефонній трубці, в «стукіт» в асьці? Вона переходить в розряд снів, стає невиразною абстракцією, вигадкою.
Любити на відстані можна – але тільки недовгий час; ми не вільні у своїх почуттях, а розлука – це не ліки. Розлука – смертельна отрута…