Кожна жінка носить різне взуття. Так, Ви правильно прочитали, саме взуття. Хіба не можна по одних лише туфлях описати всю сутність жіночої душі? Ми, жінки, прагнемо втілити увесь Всесвіт у найменших деталях, вкладаючи в них не лише смакові якості, але роблячи їх міні-зразком усього нашого світогляду. І хіба не є наївним, звинувачення у надмірній прив’язаності до речей – одягу, взуття, парфумів. Це відбувається на рівні підсвідомості. Нехай лише будь-яка жінка згадає, чим вона керується, обираючи ту чи іншу пару туфель? – та нічим, бо вони просто впадають їй в очі, стаючи від тоді центром усієї її уваги. Ми несвідомо обираєм, в той час як вони виступають двійником наших емоцій, почуттів, надій… Все в них-підйом, колір, матеріал- мапа нашого стану.
Природне споконвічне жіноче бажання бути красивою всього лише значить бажання бути собою. У звичному нами розумінні, коли серед безлічі ролей які нам доводиться щоденно приміряти ми прагнемо здерти шаблони і бути справжніми-не чиїмись дітьми, не чиїмись друзями, не коханками і не миттєвими прохожими-а звичайними, як у далекому туманному дитинстві. Чи як в момент коли прокидаєшся-ще не зовсім тут, ми несвідомо справжні, не скуті зовнішнім світом. Бути собою у розумінні знайти себе серед океану власних думок, серед невпорядкованого потоку власних емоцій-серед агресії, радості, брехні, надії. Зрозуміти хто вона, ця дивна жінка всередині мене.
На противагу чоловіку-раціональному, впорядкованому, – жінка у всіх, зокрема східних філософських вченнях постає як хаотична, емоційна, інтуїтивна сторона, яка відповідає підсвідомості. В цьому і заключається уся сила, а водночас і приреченість жінок.
Можна без кінця дивуватись, звідки у них береться така кількість витримкм і внутрішньої сили, яку вони вкладають у виховання своїх поколінь. Термін слабкої половини людства не виконує себе в даній ситуації. На противагу можемо поглянути на ту безсилість, на ватні коліна та існування у якійсь до того невідомій формі життя, – на тих, ким нас робить кохання. Тут ми безсилі. І тут ми справді слабші, бо віддаєм себе всеціло, без залишків, без надії на порятунок, навіть знаючи, що такий шторм нашій психіці не пережити. Ми трохи мазохістки, всі.
То нехай же кожна в цю мить запитає себе, хто я – ця супуречлива самій собі жінка?
Можливо ми мелодії скрипки якогось божевільного маестро, що зміг створити таких непередбачуваних, емоційних, надміру чуттєвих і хаотичних істот. Можливо наше покликання-стати киснем для світу, бути ніколи не зрозумілим сенсом для чоловіків, стати початком нового роду і завжди, завжди, залишатись загадкою для самої себе.
Кожна жінка по-різному пахне…